Любеч
(Чернігівська область) -
містечко (близько 2,1 тис. мешканців), розташоване на краю високого лівобережного плато Дніпра
за 48 км на північ-захід-захід від
Чернігова.
Належить до найдавніших слов’янських поселень.
Спочатку сплачував данину хазарам, 882 року був підкорений князем Олегом.
Згадується в одному з творів візантійського імператора Костянтина Багрянородного під назвою «Teliotza» як пристань,
через яку йшли всі товари з півночі на південь.
1016 року на березі Дніпра поблизу Любича Ярослав Володимирович розбив Великого князя Київського Святополка. 1097 року тут відбувся перший з’їзд князів Київської Русі, на якому обговорювались питання припинення княжих міжусобиць, а 1135 року - другий такий з’їзд. Нині на території містечка діє історико-археологічний музейний комплекс «Древній Любеч». Любеч (Черниговская область) - городок (около 2,1 тыс. жителей), расположенный на краю высокого левого берега Днепра в 48 км на северо-запад-запад от Чернигова. Принадлежит к числу древнейших славянских поселений. Сначала платил дань хазарам, в 882 году был покорен князем Олегом. Упоминается в одном из произведений византийского императора Константина Багрянородного под названием «Teliotza» как пристань, через которую шли все товары с севера на юг. В 1016 году на берегу Днепра поблизи Любеча Ярослав Владимирович разбил Великого князя Киевского Святополка. В 1097 году здесь прошел первый съезд князей Киевской Руси, на котором обсуждались вопросы прекращения княжеских междоусобиц, а в 1135 году - второй такой съезд. Ныне на территории городка действует историко-археологический музейный комплекс «Древний Любеч». |
||||||
В`їзд до Любеча.
Въезд в Любеч. |
||||||
Терміну "замок" у стародавніх літописах X-XIV століть відповідали слова "град" та "двір".
Багато замків X-XI століть ще за часів існування Київської Русі перетворились на міста або містечка,
ставши їх "дитинцями" (пізніше вони звалися "кром" або "кремль") и обрісши посадом та новими укріпленнями.
Центром княжої вотчини XI століття є "княжий двір".
Протягом 1957-1960 років експедиція Б. А. Рибакова вела археологічні розкопки замку XI століття в Любечі. Згідно реконструкції Рибакова, стіни з глини та дубових зрубів охоплювали кільцем все місто, але замок на Замковій Горі мав і свою складну добре продуману систему захисту, будучи дитинцем всього міста. Верхній майданчик Замкової Гори невеликий - 35х100 м, тому всі будівлі стояли тут тісно, одна поряд з іншою. Від міста замок відокремлюв сухий рів, через який було перекинуто звідний міст. За мостом та мостовою вежею починався вузький проїзд між двох рублених стін. Дорога, викладена колодами, вела наверх до головної брами фортеці. Між двох надбрамних веж йшов тунель з трьома заслонами, що могли перегородити шлях ворогу. За брамою було подвір’я, де розміщувалася варта; звідси йшов хід на стіни. Ліворуч за тином містилися кліті - комори для всілякої "готовизни", припасів. Двір варти замикався найвищою спорудою замка - баштою-вежею. Ця вежа, що не була пов’язана зі стінами фортеці, правила в разі облоги за останній захист, як і донжони західноєвропейських замків. У глибоких підвалах любецької вежі були влаштовані ями - сховища для зерна та води на випадок облоги. Масивна чотирьохярусна вежа стояла на шляху до княжих хоромів. Той, хто перебував у вежі, добре бачив все, що робиться в замку і навкруги. За баштою-вежею відкривалося парадне подвір’я перед великим княжим палацом, що займав п’яту частину загальної території замку. Тут стояв шатер, певно для варти, і звідси йшов таємний хід до стіни, свого роду "водяна брама". Палац був триповерховим і завершувався трьома високими теремами. На нижньому поверсі були розташовані дрібні помешкання для челяді, зберігання припасів, тут також містилися печі. Другий поверх був парадним: у широкій галереї - сінях влаштовували літні бенкети, а у великій княжій палаті, прикрашеній майоліковими щитами та рогами турів і оленів, можна було поставити столи приблизно на сто чоловік. Вочевидь, саме тут проходив відомий з літописів з’їзд князів 1097 року. На території замку містилася також невелика рублена церква, крита свинцевою крівлею, та з’єднана переходом із палацом. Стіни замку мали два пояси - внутрішній із жилих клітей та вищий зовнішній, із рублених стін з перерубами. Пологі сходи з колод вели на стіни прямо з двору замку. Вздовж стін були вкопані в землю великі мідні казани для "вару" - окропу, яким поливали ворогів під час штурму. Окрім "водяної брами" з території замку вело кілька підземних ходів. За приблизними розрахунками всередині замку могли проживати 200-250 чоловік і, оскільки загальна місткість всіх сховищ зерна та води вимірюється сотнями тонн, мешканці замку могли прожити на своїх запасах досить довго - більше року. Термину "замок" в старинных летописях X-XIV веков соответствовали слова "град" и "двор". Многие замки X-XI веков уже во время существования Киевской Руси превратились в города или городки, став их "детинцами" (позже они назывались "кром" или "кремль") и обрасли посадом и новыми укреплениями. Центром княжеской вотчины XI века являлся "княжеский двор". На протяжении 1957-1960 годов экспедиция Б. А. Рыбакова вела археологические раскопки замка XI века в Любече. В соответствии с реконструкцией Рыбакова, стены из глины и дубовых срубов охватывали кольцом весь город, но замок на Замковой Горе имел и свою сложную хорошо продуманную систему защиты, являясь детинцем всего города. Верхняя площадка Замковой Горы небольшая - 35х100 м, поэтому все здания стояли здесь тесно, одно рядом с другом. От города замок отделял сухой ров, через который был переброшен подъемный мост. За мостом и мостовой башней начинался узкий проезд между двух бревенчатых стен. Дорога, выложенная колодами, вела вверх к главной башне крепости. Между двумя надвратных башен шел тоннель с тремя заслонами, перегораживавшими путь врагу. За воротами был двор, где размещалась стража; отсюда шел ход на стены. Слева за плетнем располагались клети - амбары для всяческой "готовизны", припасов. Двор стражи замыкался наивысшим сооружением замка - башней-вежей. Эта башня, не связаная со стенами крепости, служила в случае осады последней защитой, как и донжоны западноевропейских замков. В глубоких подвалах любецкой башни были устроены ямы - хранилища для зерна и воды на случай осады. Массивная четырехярусная башня стояла на пути к княжеским хоромам. Тот, кто находился в башне, хорошо видел все, что делается в замке и вокруг. За башней-вежей открывался парадный двор перед большим княжеским дворцом, занимавшим пятую часть всей территории замка. Здесь стоял шатёр, видимо для стражи, и отсюда шел тайный ход к стене, своего рода "водяные ворота". Дворец был трехэтажным и завершался тремя высокими теремами. На нижнем этаже размещались мелкие помещения для челяди, хранения припасов, здесь также располагались печи. Второй этаж был парадным: в широкой галерее - сенях устраивали летние банкеты, а в большой княжеской палате, украшенной майоликовыми щитами и рогами туров и оленей, можно было поставить столы примерно на сто человек. Очевидно, именно здесь проходил известный из летописей съезд князей в 1097 году. На территории замка была также небольшая рубленная церковь, покрытая свинцовой кровлей, и соединённая переходом с дворцом. Стены замка имели два пояса - внутренний из жилых клетей и выше - внешний, из бревенчатых стен с перерубами. Пологие ступени из бревен вели на стены прямо из двора замка. Вдоль стен были вкопаны в землю большие медные котлы для "вара" - кипятка, которым поливали врагов во время штурма. Кроме "водяных ворот" с территории замка вело несколько подземных ходов. По приблизительным расчётам внутри замка могли проживать 200-250 человек и, поскольку общая ёмкость всех хранилищ зерна и воды измеряется сотнями тонн, жители замка могли прожить на своих запасах достаточно долго - больше года. |
||||||
|
||||||
Залишки Любецьких укріплень збереглися до наших часів.
Земляні вали та рови посаду ще й досі добре помітні в північній частині селища.
Із нагоди 1100-річчя Любеча на території урочища Замкова Гора - пам’ятки археології загальнодержавного значення -
у 1982 році було встановлено гранітний пам’ятний знак.
Остатки Любецких укреплений сохранились до нашего времени. Земляные валы и рвы посада до сих пор хорошо заметны в северной части поселка. По случаю 1100-летия Любеча на территории урочища Замковая Гора - памятника археологии общегосударственного значения - в 1982 году был установлен гранитный памятный знак. |
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
Любецький замок був резиденцією чернігівського князя й цілком пристосованим до проживання та обслуговування княжої родини.
Ремісники жили поза замком, усередині стін посаду й за його межами.
1147 року Любеч було взято військом смоленського князя Ростислава.
Замок було розграбовано, все цінне, крім схованого в тайниках, було вивезено, і після цього 1148 року замок і місто було спалено.
(Таким самим феодальним замком, певно, трохи згодом стала й
Москва, куди того ж 1147 року князь
Юрій Долгорукий
запрошував свого союзника -
новгород-сіверського князя Святослава Ольговича.)
1157 року місто було спустошено половцями, після навали Батия воно зовсім запустіло
(однак слідів монголо-татарського погрому археологи не виявили).
1356 року Любеч, разом з усією Чернігіво-Сіверщиною, зайняв литовський князь Ольгерд.
1484 року Казимир Ягеллончик віддав місто князю Василю Верейському.
1503 року Любеч захопила Москва, а через п’ять років він знову відійшов до Литовської держави,
діставшись київському воєводі Юрію Монтовтовичу.
Із 1516 року місто перейшло у власність Альбрехта Гаштольда - зятя згаданого вище князя.
Після Люблінської унії 1569 року місто стало центром Любецького староства.
Відповідно, замок ремонтували та відновлювали.
З інвентарю замку 1606 року видно, що структура міських укріплень залишилась подвійною.
Відомі назви двох брам: верхня південно-західна - Київська (звідси йшов шлях на
Київ) та нижня в долині Гончарівки -
Брагинська (тут починався шлях до переправи через Дніпро і далі до міста Брагин).
Крім надбрамних, замок мав щонайменше шість інших дерев’яних веж.
Любецьке староство, межуючи із землями, що входили до складу Московського царства, не раз було ареною бойових дій.
З початком Визвольної війни 1648 року Любеч став центром сотні Чернігівського козацького полку.
У період Руїни місто було знищено і 1669 року універсалом гетьмана Дем’яна Многогрішного було звільнене від деяких податків.
Із кінця XVII століття Любеч належав Іванові Мазепі.
У період його господарювання замок було відремонтовано, там було споруджено дерев’яний гетьманський палац.
1708 року Любеч було надано чернігівському полковнику, згодом - наказному гетьману Павлу Полуботку.
У XIX столітті - власність родини Милорадовичів.
Любецкий замок являлся резиденцией черниговского князя и был вполне приспособлен к проживанию и обслуживанию княжеской семьи. Ремесленники жили вне замка, внутри стен посада и за его пределами. В 1147 году Любеч был взят войском смоленского князя Ростислава. Замок был разграблен, всё ценное, кроме спрятанного в тайниках, вывезено, и после этого в 1148 года замок и город были сожжены. (Таким же феодальным замком, видимо, немного позже стала и Москва, куда в том же 1147 году князь Юрий Долгорукий приглашал своего союзника - новгород-северского князя Святослава Ольговича.) В 1157 году город было опустошен половцами, после нашествия Батыя он совсем запустел (однако следов монголо-татарського погрома археологи не обнаружили). В 1356 году Любеч, вместе со всей Чернигово-Северщиной, занял литовский князь Ольгерд. В 1484 году Казимир Ягеллончик отдал город князю Василию Верейскому. В 1503 году Любеч захватила Москва, а через пять лет он снова отошел к Литовскому государству, доставшись киевскому воеводе Юрию Монтовтовичу. С 1516 году город перешел в собственность Альбрехта Гаштольда - зятя упомянутого выше князя. После Люблинской унии 1569 году город стал центром Любечского староства. Соответственно, замок ремонтировали и восстанавливали. Из инвентаря замка 1606 года видно, что структура городских укреплений осталась двойной. Известны названия двух ворот: верхние юго-западные - Киевские (отсюда шел путь на Киев) и нижние в долине Гончаровки - Брагинские (здесь начинался путь к переправе через Днепр и далее - до города Брагин). Кроме надвратных, замок имел по меньшей мере шесть других деревянных башен. Любечское староство, граничащее с с землями, входившими в состав Московского царства, не раз было ареной боевых действий. С началом Освободительной войны в 1648 году Любеч стал центром сотни Черниговского казацкого полка. В период Руины город был уничтожен и в 1669 году универсалом гетмана Демьяна Многогрешного был освобожден от некоторых налогов. С конца XVII века Любеч принадлежал Ивану Мазепе. В период его хозяйствования замок был отремонтирован, там построили деревянный гетманский дворец. В 1708 году Любеч был отдан черниговскому полковнику, впоследствии - наказному (временно исполняющему обязанности) гетману Павлу Полуботку. В XIX веке - собственность семьи Милорадовичей. |
||||||
Любеч. Вершина Замкової гори, городище стародавнього Любеча (51°42'36"N, 30°39'37"E).
Вид у бік заплави Дніпра. Панорама ~210°.
Любеч. Вершина Замковой горы, городище летописного Любеча (51°42'36"N, 30°39'37"E).
Вид в сторону поймы Днепра. Панорама ~210°.
|
||||||
|
||||||
Спасо-Преображенський храм - один з найнезвичайніших пізньо-класичних храмів на Лівобережній Україні.
Г. Милорадович заклав його 1811 року як родинну церкву-усипальницю, а закінчив будівництво у 1817 році.
Храм мурований за типом однокупольної ротонди з прилеглими по боках чотирма портиками спрощеного тосканського ордера.
У 1850-ті роки західний портик розібрали і прибудували до нього довге плече з дзвіницею та портик головного входу в чотири колони.
Спасо-Преображенский храм - один из самых необычных поздне-классических храмов на Левобережной Украине. Г. Милорадович заложил его в 1811 году как семейную церковь-усыпальницу, а закончил строительство в 1817 году. Храм каменный, по типу однокупольной ротонды с прилегающими по сторонам четырьмя портиками упрощенного тосканского ордера. В 1850-ые годы западный портик разобрали и пристроили к нему длинное плечо с колокольней и портик главного входа в четыре колонны. |
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
|
||||||
Першоджерела:
# «Таємниці монастирських підземель - Тайны монастырских подземелий», В.Я.Руденок, видавництво "Деснянська правда", Чернігів-2003.
# Вікіпедія. # Сайт «Любеч історичний запрошує!». # Інформаційні таблиці відповідних об’єктів. |
||||||
Усі права застережено. © 2003-2017 Сергій Клименко |
|
|
|
|