|
Мапа маршруту Київ -> Житомир -> Шепетівка -> Ізяслав ->
Тернопіль -> Долина -> Сойми -> Жденієво.
На всьому цьому маршруті більш-менш пристойне покриття автошляхів - лише між Києвом і Житомиром. На ділянці від Козова до Сойми автошляхи переважно відверто погані. Того дня ми не зупинялися у Житомирі та Денишах, що були на нашому шляху. Фоторозповіді про них подано на інших сторінках. Далі від села Висока Піч ми поїхали прямою дорогою на Шепетівку. Схема маршрута Киев -> Житомир -> Шепетовка -> Изяслав -> Тернополь -> Долина -> Соймы -> Ждениево. На всём этом маршруте более-менее приличное покрытие автодорог - только между Киевом и Житомиром. На участке от Козова до Соймы автодороги преимущественно откровенно плохие. В тот день мы не останавливались в Житомире и Денишах, которые лежали на нашем пути. Фоторассказы о них даны на других страницах. Далее от села Высокая Печь мы поехали прямой дорогой на Шепетовку. |
Фото вересня 2013 року.
Житомирська область.
Дорога від села Висока Піч на Баранівку (у бік Дубрівка - Шепетівка).
Як згодом виявилось, це - далеко не гірша дорога з тих, які ми мали проїхати того дня: сумлінно «підлатана», пряма як стріла, майже без машин і населених пунктів.
Житомирская область. Дорога от села Высокая Печь на Барановку (в сторону Дубровка - Шепетовка).
Как впоследствии оказалось, это - далеко не худшая дорога из тех, которые нам предстояло проехать в тот день: добросовестно «подлатанная», прямая как стрела, почти без машин и населённых пунктов.
Як згодом виявилось, це - далеко не гірша дорога з тих, які ми мали проїхати того дня: сумлінно «підлатана», пряма як стріла, майже без машин і населених пунктів.
Житомирская область. Дорога от села Высокая Печь на Барановку (в сторону Дубровка - Шепетовка).
Как впоследствии оказалось, это - далеко не худшая дорога из тех, которые нам предстояло проехать в тот день: добросовестно «подлатанная», прямая как стрела, почти без машин и населённых пунктов.
Шепетівка,
Хмельницька область -
місто (45,3 тисяч жителів) обласного значення і районний центр,
розташоване на берегах річки Гуска.
Поблизу міста, в урочищі Гусенці, досліджено курганний могильник доби бронзи.
На околицях міста височіють кургани скіфо-сарматських часів.
Перша документальна згадка про Шепетівку датується 1594 роком, коли їй було надано Магдебурзьке право.
Тоді власником міста був князь Іван Заславський.
Місцеве населення активно підтримувало повстання 1591-1593 років під проводом К. Косинського, а в 1594-1596 роках - С. Наливайка, брало участь у визвольній війні 1648 року. У 1649 році місто спалили загони воєводи Белзького. У другій половині XVII століття його неодноразово руйнували татари, а в 1700-1721 роках, під час Північної війни, - шведські, польські та російські війська. Наприкінці XVII століття новими хазяями Шепетівки стали князі Любомирські, з 1703 року - Санґушки. Наприкінці XVIII століття Шепетівка увійшла до Ізяславського повіту Волинської губернії (пізніше, з 1866 року, стала волосним центром). З кінця 1850-х років місто перейшло у власність Потоцьких. На час господарювання останніх припав початок промислового розвитку міста, якому чимало сприяло відкриття 1873 року залізниці Київ-Брест, що проходила Шепетівкою. У Першу світову, Громадянську та Другу світову війни Шепетівка незмінно опинялася у вирі воєнних подій.
Шепетівка, Хмельницкая область - город (45,3 тысяч жителей) областного значения и районный центр, расположенный на берегах речки Гуска. Вблизи города, в урочище Гусенцы, исследован курганный могильник эпохи бронзы. На околицах города возвышаются курганы скифо-сарматских времен. Первое документальное упоминание о Шепетовке датируется 1594 годом, когда ей было предоставлено Магдебургское право. Тогда владельцем города был князь Иван Заславский.
Местное население активно поддерживало восстание 1591-1593 годов под руководством К. Косинского, а в 1594-1596 годах - С. Наливайко, принимало участие в освободительной войне в 1648 году. В 1649 году город сожгли отряды воеводы Белзского. Во второй половине XVII века его неоднократно разрушали татары, а в 1700-1721 годах, во время Северной войны, - шведские, польские и российские войска. В конце XVII века новыми хозяевами Шепетовки стали князе Любомирские, с 1703 года - Сангушки. В конце XVIII века Шепетовка вошла в Изяславский уезд Волынской губернии (позже, с 1866 года, стала волостным центром). С конца 1850-х годов город перешел в собственность Потоцких. На время хозяйствования последних припало начало промышленного развития города, которому немало способствовало открытие в 1873 году железной дороги Киев-Брест, проходившей через Шепетовку. В Первую мировую, Гражданскую и Вторую мировую войны Шепетовка неизменно оказывалась в водовороте военных событий.
Місцеве населення активно підтримувало повстання 1591-1593 років під проводом К. Косинського, а в 1594-1596 роках - С. Наливайка, брало участь у визвольній війні 1648 року. У 1649 році місто спалили загони воєводи Белзького. У другій половині XVII століття його неодноразово руйнували татари, а в 1700-1721 роках, під час Північної війни, - шведські, польські та російські війська. Наприкінці XVII століття новими хазяями Шепетівки стали князі Любомирські, з 1703 року - Санґушки. Наприкінці XVIII століття Шепетівка увійшла до Ізяславського повіту Волинської губернії (пізніше, з 1866 року, стала волосним центром). З кінця 1850-х років місто перейшло у власність Потоцьких. На час господарювання останніх припав початок промислового розвитку міста, якому чимало сприяло відкриття 1873 року залізниці Київ-Брест, що проходила Шепетівкою. У Першу світову, Громадянську та Другу світову війни Шепетівка незмінно опинялася у вирі воєнних подій.
Шепетівка, Хмельницкая область - город (45,3 тысяч жителей) областного значения и районный центр, расположенный на берегах речки Гуска. Вблизи города, в урочище Гусенцы, исследован курганный могильник эпохи бронзы. На околицах города возвышаются курганы скифо-сарматских времен. Первое документальное упоминание о Шепетовке датируется 1594 годом, когда ей было предоставлено Магдебургское право. Тогда владельцем города был князь Иван Заславский.
Местное население активно поддерживало восстание 1591-1593 годов под руководством К. Косинского, а в 1594-1596 годах - С. Наливайко, принимало участие в освободительной войне в 1648 году. В 1649 году город сожгли отряды воеводы Белзского. Во второй половине XVII века его неоднократно разрушали татары, а в 1700-1721 годах, во время Северной войны, - шведские, польские и российские войска. В конце XVII века новыми хозяевами Шепетовки стали князе Любомирские, с 1703 года - Сангушки. В конце XVIII века Шепетовка вошла в Изяславский уезд Волынской губернии (позже, с 1866 года, стала волостным центром). С конца 1850-х годов город перешел в собственность Потоцких. На время хозяйствования последних припало начало промышленного развития города, которому немало способствовало открытие в 1873 году железной дороги Киев-Брест, проходившей через Шепетовку. В Первую мировую, Гражданскую и Вторую мировую войны Шепетовка неизменно оказывалась в водовороте военных событий.
Фото вересня 2013 року. |
Шепетівка. Вулиця Карла Маркса.
Панорама ~120°. Вид від обласного літературно-меморіального музею М. Островського. Шепетовка. Улица Карла Маркса. Панорама ~120°. Вид от областного литературно-мемориального музея Н. Островского. |
На початку XX століття в місті Шепетівка навчався,
а згодом кілька років працював майбутній відомий
радянський письменник Микола Олексійович Островський (1904-1936) -
автор роману «Як гартувалася сталь» (1934 рік), дія якого відбувається в Україні (в Шепетівці, Києві та Боярці)
в роки Громадянської війни, «воєнного комунізму» та післявоєнного відновлення.
1946 року, до 10-річчя від дня смерті письменника, в Шепетівці відкрили присвячену йому літературно-меморіальну експозицію. З роками експозиція розширювалась, накопичувались експонати, і поступово маленьке приміщення музею стало неспроможним приймати численних відвідувачів. Тож у 1974-1979 роках поряд із пам'ятником письменнику, встановленому в жовтні 1966 року, для музею М. Островського було спеціально споруджено одну з найоригінальніших музейних будівель в колишньому Радянському Союзі. Цю функціональну триповерхову будівлю збудовано за індивідуальним проектом завідуючого кафедрою Київського інженерно-будівельного інституту професора М. О. Гусєва та архітектора Хмельницького інституту «ДІПРОцивільпромбуд» В. М. Суслова. Музей як унікальну архітектурну споруду 1989 року було занесено до міжнародного каталогу «Музеї світу».
В начале XX века в городе Шепетовка учился, а впоследствии несколько лет работал будущий известный советский писатель Николай Алексеевич Островский (1904-1936) - автор романа «Как закалялась сталь» (1934 год), действие которого происходит в Украине (в Шепетовке, Киеве и Боярке) в годы Гражданской войны, «военного коммунизма» и послевоенного восстановления.
В 1946 году, к 10-летию со дня смерти писателя, в Шепетовке открыли посвященную ему литературно-мемориальную экспозицию. С годами экспозиция расширялась, накапливались экспонаты, и постепенно маленькое помещение музея оказалось не в состоянии принимать многочисленных посетителей. Поэтому в 1974-1979 годах рядом с памятником писателю, установленным в октябре 1966 года, для музея Н. Островского было специально построено одно из самых оригинальных музейных зданий в бывшем Советском Союзе. Это функциональное трёхэтажное здание построено по индивидуальному проекту заведующего кафедрой Киевского инженерно-строительного института профессора М. О. Гусева и архитектора Хмельницкого института «ГИПРОгражданпромстрой» В. М. Суслова. Музей как уникальное архитектурное сооружение в 1989 году был занесен в международный каталог «Музеи мира».
1946 року, до 10-річчя від дня смерті письменника, в Шепетівці відкрили присвячену йому літературно-меморіальну експозицію. З роками експозиція розширювалась, накопичувались експонати, і поступово маленьке приміщення музею стало неспроможним приймати численних відвідувачів. Тож у 1974-1979 роках поряд із пам'ятником письменнику, встановленому в жовтні 1966 року, для музею М. Островського було спеціально споруджено одну з найоригінальніших музейних будівель в колишньому Радянському Союзі. Цю функціональну триповерхову будівлю збудовано за індивідуальним проектом завідуючого кафедрою Київського інженерно-будівельного інституту професора М. О. Гусєва та архітектора Хмельницького інституту «ДІПРОцивільпромбуд» В. М. Суслова. Музей як унікальну архітектурну споруду 1989 року було занесено до міжнародного каталогу «Музеї світу».
В начале XX века в городе Шепетовка учился, а впоследствии несколько лет работал будущий известный советский писатель Николай Алексеевич Островский (1904-1936) - автор романа «Как закалялась сталь» (1934 год), действие которого происходит в Украине (в Шепетовке, Киеве и Боярке) в годы Гражданской войны, «военного коммунизма» и послевоенного восстановления.
В 1946 году, к 10-летию со дня смерти писателя, в Шепетовке открыли посвященную ему литературно-мемориальную экспозицию. С годами экспозиция расширялась, накапливались экспонаты, и постепенно маленькое помещение музея оказалось не в состоянии принимать многочисленных посетителей. Поэтому в 1974-1979 годах рядом с памятником писателю, установленным в октябре 1966 года, для музея Н. Островского было специально построено одно из самых оригинальных музейных зданий в бывшем Советском Союзе. Это функциональное трёхэтажное здание построено по индивидуальному проекту заведующего кафедрой Киевского инженерно-строительного института профессора М. О. Гусева и архитектора Хмельницкого института «ГИПРОгражданпромстрой» В. М. Суслова. Музей как уникальное архитектурное сооружение в 1989 году был занесен в международный каталог «Музеи мира».
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Шепетівка. Пам’ятник Миколі Островському (1904-1936) біля обласного літературно-меморіального музею М. Островського.
Цей виразний гранітний пам'ятник М. Островському (автори - заслужені діячі мистецтв України скульптор В. І. Зноба та архітектор І. С. Ланько) було встановлено в місті Шепетівка 1966 року. Шепетовка. Памятник Николаю Островскому (1904-1936) возле областного литературно-мемориального музея Н. Островского. Этот выразительный гранитный памятник Н. Островскому (авторы - заслуженные деятели искусств Украины скульптор В. И. Зноба и архитектор И. С. Ланько) был установлен в городе Шепетовка в 1966 году. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Шепетівка. Обласний літературно-меморіальний музей М. Островського (вул. Островського, 2).
Яскрава композиційна незвичайність меморіалу М. Островського одразу привертає до себе увагу. Ефектну яскраво-червону будівлю музею М. Островського розташовано на пагорбі, що вимощений бруківкою. Шепетовка. Областной литературно-мемориальный музей Н. Островского (ул. Островского, 2). Яркая композиционная необычность мемориала Н. Островского сразу привлекает к себе внимание. Эффектное ярко-красное здание музея Н. Островского расположено на возвышении, вымощенном брусчаткой. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Шепетівка. Чорний паровоз, що ширяє на 15-метровій висоті, ефектно підкреслює неординарність музею М. Островського.
Шепетовка. Чёрный паровоз, парящий на 15-метровой высоте, эффектно подчеркивает неординарность музея М. Островского. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Шепетівка. Пам’ятник Валі Котику
(скульптори П. Флінт, А. Скиба, архітектор І. Самотос).
Цей динамічний пам'ятник юному учаснику партизанського руху в Україні під час Другої світової війни піонеру Герою Радянського Союзу Валі Котику було встановлено в місті Шепетівка 1958 року. Шепетовка. Памятник Вале Котику (скульпторы П. Флинт, А. Скиба, архитектор И. Самотос). Этот динамичный памятник юному участнику партизанского движения в Украине во время Второй мировой войны пионеру Герою Советского Союза Вале Котику был установлен в городе Шепетивка в 1958 году. |
Ізяслав,
Хмельницька область -
місто (17,5 тисяч жителів) і районний центр,
розташоване на берегах річки Горинь.
Одне з ключових міст Погорини, історичний центр Заславщини, постав із поєднання двох міст:
Старого Заслава (перша згадка 1390 рік) і Нового Заслава (перша згадка 1579 рік).
Наприкінці XIII століття Ізяслав (протягом своєї історії також називався Ізяславль, Заслав, Заславль)
входив до складу
Галицько-Волинського
князівства, а в XIV столітті належав князям Острозьким.
Стосовно походження назви міста є кілька версій.
За однією з версій князь Володимир у X столітті виділив тут уділ синові Ізяславу,
за іншою - місто заснував князь Ізяслав Мстиславич (онук Володимира Мономаха) в XIII столітті.
Більш історично вірогідною є гіпотеза,
що назву міста було утворено на основі руського (староукраїнського) гідроніма «славута», тобто «річка».
Таким чином цей топонім передусім вказує на розташування первісного міського поселення Заслав - «за славутою», себто за річкою.
У процесі розвитку української мови виникли варіанти вживання назви: Заслав, Жеслав тощо.
Сучасна офіційна (зросійщена) назва - Ізяслав - є українською транслітерацією російської назви міста
«Изяслав» («Изяславль»), яку було запроваджено указом російського імператора Миколи II від 1910 року.
1241 року татари зруйнували поселення, та з часом воно відродилося на новому місці. Наприкінці XIII століття місто увійшло до складу Галицько-Волинського князівства. У XIV столітті воно стало власністю князів Острозьких. Потім ним володіли представники однієї з гілок роду Острозьких - князі Заславські, за яких 1466 року на березі річки Горинь було зведено дерев'яний замок, який 1539 року було замінено на мурований. Зафіксовано напади татар на місто 1491 року, бої під стінами Ізяслава між польськими військами та татарами 1534 та 1577 років. Попри часті спустошливі набіги татар, Ізяслав поступово перетворився на значний господарський і торговельний центр. Після Брестської унії в 1596 році на високому лівому березі Горині почалося будівництво величезного монастиря ордену отців бернардинів, оборонні споруди якого традиційно ефектно вписано в навколишній ландшафт. До монастирського комплексу належали величний костел Святого Михайла (початок XVII століття, архітектор Якуб Мадлайн) і величезний келійний корпус. Ізяславський замок і монастир бернардинів були сильно зруйновані військом Б. Хмельницького під час Визвольної війни українського народу в 1648 році. Замок так і залишився в руїнах, а монастир відновили та частково перебудували (1756 рік, архітектор Паоло Фонтана). Коли почалася Північна війна (1700-1721 роки), в Ізяславі багаторазово зупинялися війська ворогуючих сторін.
Изяслав, Хмельницкая область - город (17,5 тысяч жителей) и районный центр, расположенный на берегах речки Горынь. Один из ключевых городов Погорыни, исторический центр Заславщины, возник из объеденения двух городов: Старого Заслава (первое упоминание 1390 год) и Нового Заслава (первое упоминание 1579 год). В конце XIII века Изяслав (в течение своей истории также назывался Изяславль, Заслав, Заславль) входил в состав Галицко-Волынского княжества, а в XIV веке принадлежал князьям Острожским. Относительно происхождения названия города есть несколько версий. По одной из версий князь Владимир в X веке выделил здесь удел сыну Изяславу, по другой - город основал князь Изяслав Мстиславович (внук Владимира Мономаха) в XIII веке. Более исторически правдоподобной является гипотеза, что название города было образовано на основе руського (староукраинского) гидронима «славута», то есть «река». Таким образом этот топоним прежде всего указывает на расположение первичного городского поселения Заслав - «за славутой», то есть за рекой. В процессе развития украинского языка возникли варианты употребления названия: Заслав, Жеслав и тому подобное. Современное официальное (русифицированное) название - Ізяслав - является украинской транслитерацией российского названия города «Изяслав» («Изяславль»), которое было внедрено указом российского императора Николая II от 1910 года.
В 1241 году татары разрушили поселение, но со временем оно возродилось на новом месте. В конце XIII века город вошел в состав Галицко-Волынского княжества. В XIV веке он стал собственностью князей Острожских. Потом им владели представители одной из ветвей рода Острожских - князья Заславские, при которых в 1466 году на берегу реки Горынь был возведён деревянный замок, который в 1539 году был заменен каменным. Зафиксированы нападения татар на город в 1491 году, бои под стенами Изяслава между польскими войсками и татарами в 1534 и 1577 годах. Невзирая на частые опустошительные набеги татар, Изяслав постепенно превратился в значительный хозяйственный и торговый центр. После Брестской унии в 1596 году на высоком левом берегу Горыни началось строительство огромного монастыря ордена отцов бернардинцев, оборонные сооружения которого традиционно эффектно вписаны в окружающий ландшафт. В монастырский комплекс входили величественный костел Святого Михаила (начало XVII века, архитектор Якуб Мадлайн) и огромный келейный корпус. Изяславский замок и монастырь бернардинцев были сильно разрушены войском Б. Хмельницкого во время Освободительной войны украинского народа в 1648 году. Замок так и остался в руинах, а монастырь восстановили и частично перестроили (1756 год, архитектор Паоло Фонтана). Когда началась Северная война (1700-1721 годы), в Изяславе многократно останавливались войска враждующих сторон.
1241 року татари зруйнували поселення, та з часом воно відродилося на новому місці. Наприкінці XIII століття місто увійшло до складу Галицько-Волинського князівства. У XIV столітті воно стало власністю князів Острозьких. Потім ним володіли представники однієї з гілок роду Острозьких - князі Заславські, за яких 1466 року на березі річки Горинь було зведено дерев'яний замок, який 1539 року було замінено на мурований. Зафіксовано напади татар на місто 1491 року, бої під стінами Ізяслава між польськими військами та татарами 1534 та 1577 років. Попри часті спустошливі набіги татар, Ізяслав поступово перетворився на значний господарський і торговельний центр. Після Брестської унії в 1596 році на високому лівому березі Горині почалося будівництво величезного монастиря ордену отців бернардинів, оборонні споруди якого традиційно ефектно вписано в навколишній ландшафт. До монастирського комплексу належали величний костел Святого Михайла (початок XVII століття, архітектор Якуб Мадлайн) і величезний келійний корпус. Ізяславський замок і монастир бернардинів були сильно зруйновані військом Б. Хмельницького під час Визвольної війни українського народу в 1648 році. Замок так і залишився в руїнах, а монастир відновили та частково перебудували (1756 рік, архітектор Паоло Фонтана). Коли почалася Північна війна (1700-1721 роки), в Ізяславі багаторазово зупинялися війська ворогуючих сторін.
Изяслав, Хмельницкая область - город (17,5 тысяч жителей) и районный центр, расположенный на берегах речки Горынь. Один из ключевых городов Погорыни, исторический центр Заславщины, возник из объеденения двух городов: Старого Заслава (первое упоминание 1390 год) и Нового Заслава (первое упоминание 1579 год). В конце XIII века Изяслав (в течение своей истории также назывался Изяславль, Заслав, Заславль) входил в состав Галицко-Волынского княжества, а в XIV веке принадлежал князьям Острожским. Относительно происхождения названия города есть несколько версий. По одной из версий князь Владимир в X веке выделил здесь удел сыну Изяславу, по другой - город основал князь Изяслав Мстиславович (внук Владимира Мономаха) в XIII веке. Более исторически правдоподобной является гипотеза, что название города было образовано на основе руського (староукраинского) гидронима «славута», то есть «река». Таким образом этот топоним прежде всего указывает на расположение первичного городского поселения Заслав - «за славутой», то есть за рекой. В процессе развития украинского языка возникли варианты употребления названия: Заслав, Жеслав и тому подобное. Современное официальное (русифицированное) название - Ізяслав - является украинской транслитерацией российского названия города «Изяслав» («Изяславль»), которое было внедрено указом российского императора Николая II от 1910 года.
В 1241 году татары разрушили поселение, но со временем оно возродилось на новом месте. В конце XIII века город вошел в состав Галицко-Волынского княжества. В XIV веке он стал собственностью князей Острожских. Потом им владели представители одной из ветвей рода Острожских - князья Заславские, при которых в 1466 году на берегу реки Горынь был возведён деревянный замок, который в 1539 году был заменен каменным. Зафиксированы нападения татар на город в 1491 году, бои под стенами Изяслава между польскими войсками и татарами в 1534 и 1577 годах. Невзирая на частые опустошительные набеги татар, Изяслав постепенно превратился в значительный хозяйственный и торговый центр. После Брестской унии в 1596 году на высоком левом берегу Горыни началось строительство огромного монастыря ордена отцов бернардинцев, оборонные сооружения которого традиционно эффектно вписаны в окружающий ландшафт. В монастырский комплекс входили величественный костел Святого Михаила (начало XVII века, архитектор Якуб Мадлайн) и огромный келейный корпус. Изяславский замок и монастырь бернардинцев были сильно разрушены войском Б. Хмельницкого во время Освободительной войны украинского народа в 1648 году. Замок так и остался в руинах, а монастырь восстановили и частично перестроили (1756 год, архитектор Паоло Фонтана). Когда началась Северная война (1700-1721 годы), в Изяславе многократно останавливались войска враждующих сторон.
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів (середина XVIII століття).
Належить Римо-Католицькій Церкві в Україні. Изяслав. Костёл Святого Иосифа и монастырь отцов Лазаристов (середина XVIII века). Принадлежит Римо-Католический Церкви в Украине. Iziaslav. Saint Joseph Church and Vincentians Monastery, 18th century. |
Фото вересня 2013 року.
Ізяслав. Самохідно-артилерійська установка ІСУ-152 («Звіробій», «Dosenoffner»)
на постаменті перед костелом Святого Йосипа.
Изяслав. Самоходная артиллерийская установка ИСУ-152 («Зверобой», «Dosenoffner»)
на постаменте перед костёлом Святого Иосифа.
на постаменті перед костелом Святого Йосипа.
Изяслав. Самоходная артиллерийская установка ИСУ-152 («Зверобой», «Dosenoffner»)
на постаменте перед костёлом Святого Иосифа.
Середина XVIII століття ознаменувалася спробою князів Санґушків вдихнути життя
в неабияк пошарпаний татарськими набігами та усілякими війнами Ізяслав.
Вони домоглися в польського короля Августа III для міста Магдебурзького права (1754 рік) і значно змінили архітектурне обличчя міста.
На правому березі Горині було зведено костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів (1747-1755 роки, архітектор Паоло Фонтана),
відбудовано монастир бернардинів.
У 1754-1770 роках для Барбари Санґушкової (вдови князя Павла Карла Санґушка) тут на руїнах замку XIII століття
було збудовано величний князівський палацовий комплекс (архітектори Паоло Фонтана й Якуб Фонтана)
як приватну резиденцію й урядовий центр волинських володінь князів Санґушків.
Після придушення польського Січневого повстання (1863-1864 роки),
участь у якому взяли всі службовці приватних маєтків Заслава, Славути, Шепетівки та Білогородки,
майно князів Санґушків опинилося в центрі російських домагань.
Після смерті князя Владислава Санґушка на початку 1870-х років князь Роман Даміан Санґушко, перший і останній ординат заславський,
був змушений продати свою заславську резиденцію російській владі.
Наприкінці XIX століття палац став власністю Російської імператорської армії.
Було розроблено проект переоблаштування палацу князів Санґушків під казарму,
в якій мали розміститися житлові приміщення, їдальня, бібліотека тощо для офіцерів російського війська.
Середина XVIII века ознаменовалась попыткой князей Сангушко вдохнуть жизнь в не на шутку потрепанный татарскими набегами и различными войнами Изяслав. Они добились у польского короля Августа III для города Магдебургского права (1754 год) и значительно изменили архитектурное лицо города. На правом берегу Горыни был возведен костёл Святого Иосифа и монастырь отцов Лазаристов (1747-1755 годы, архитектор Паоло Фонтана), отстроен монастырь бернардинив и построен величественный княжеский дворцовый комплекс. В 1754-1770 годах для Барбары Сангушковой (вдовы князя Павла Карла Сангушко) здесь на руинах замка XIII века был построен величественный княжеский дворцовый комплекс (архитекторы Паоло Фонтана и Якуб Фонтана) как частная резиденция и правительственный центр волынских владений князей Сангушко. После подавления польского Январского восстания (1863-1864 годы) участие в котором приняли все служащие частных имений Заслава, Славуты, Шепетовки и Белогородки, имущество князей Сангушко оказалось в центре российских домогательств. После смерти князя Владислава Сангушко в начале 1870-х годов князь Роман Дамиан Сангушко, первый и последний ординат заславский, был вынужден продать свою заславскую резиденцию российской власти. В конце XIX века дворец стал собственностью Российской императорской армии. Был разработан проект переоборудования дворца князей Сангушко в казарму, в которой должны были разместиться жилые помещения, столовая, библиотека и тому подобное для офицеров российской армии.
Середина XVIII века ознаменовалась попыткой князей Сангушко вдохнуть жизнь в не на шутку потрепанный татарскими набегами и различными войнами Изяслав. Они добились у польского короля Августа III для города Магдебургского права (1754 год) и значительно изменили архитектурное лицо города. На правом берегу Горыни был возведен костёл Святого Иосифа и монастырь отцов Лазаристов (1747-1755 годы, архитектор Паоло Фонтана), отстроен монастырь бернардинив и построен величественный княжеский дворцовый комплекс. В 1754-1770 годах для Барбары Сангушковой (вдовы князя Павла Карла Сангушко) здесь на руинах замка XIII века был построен величественный княжеский дворцовый комплекс (архитекторы Паоло Фонтана и Якуб Фонтана) как частная резиденция и правительственный центр волынских владений князей Сангушко. После подавления польского Январского восстания (1863-1864 годы) участие в котором приняли все служащие частных имений Заслава, Славуты, Шепетовки и Белогородки, имущество князей Сангушко оказалось в центре российских домогательств. После смерти князя Владислава Сангушко в начале 1870-х годов князь Роман Дамиан Сангушко, первый и последний ординат заславский, был вынужден продать свою заславскую резиденцию российской власти. В конце XIX века дворец стал собственностью Российской императорской армии. Был разработан проект переоборудования дворца князей Сангушко в казарму, в которой должны были разместиться жилые помещения, столовая, библиотека и тому подобное для офицеров российской армии.
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни архітектурного комплексу палацу князів Санґушків (1754-1770 роки).
Вид від костелу Святого Йосипа (зі сходу). Изяслав. Руины архитектурного комплекса дворца князей Сангушко (1754-1770 годы). Вид от костёла Святого Иосифа (с востока). Iziaslav. Ruins of the Sanguszko palace, 1754-1770. |
Під час Першої світової війни палац не постраждав.
Росіяни й надалі використовували приміщення комплексу під військові потреби, змінився хіба що порядок цього використання.
У колишньому палаці Заславських розташували гавптвахту, карцери та цойґгавз (військове складське приміщення),
у східному одноповерховому корпусі були помешкання офіцерів.
У пивницях розташувалася навчальна кімната артилерійської школи.
Перший поверх колишнього палацу Санґушків був пристосований під майстерні, а на другому також розміщувалося офіцерське житло.
На дитинці ж викопали криницю.
За часів Перших визвольних змагань в Україні 1917-1921 років у будівлі палацу дислокувався штаб корпусу Січових Стрільців армії Української Народної Республіки під командуванням Євгена Коновальця, що 1919 року був захоплений і знищений «червоними козаками» під командуванням Віталія Примакова.
Во время Первой мировой войны дворец не пострадал. Россияне и продолжали использоваь помещения комплекса под военные потребности, изменился разве что порядок этого использования. В бывшем дворце Заславских разместили гавптвахту, карцеры и цейхгауз (военное складское помещение), в восточном одноэтажном корпусе были помещения офицеров. В подвалах расположилась учебная комната артиллерийской школы. Первый этаж бывшего дворца Сангушко был приспособлен под мастерские, а на втором также размещалось офицерское жилье. На детинце же выкопали колодец.
Во времена Украинской национально-освободительной революции 1917-1921 годов в здании дворца дислоцировался штаб корпуса Сечевых Стрелецов армии Украинской Народной Республики под командованием Евгения Коновальца, в 1919 году захваченный и уничтоженный «красными казаками» под командованием Виталия Примакова.
За часів Перших визвольних змагань в Україні 1917-1921 років у будівлі палацу дислокувався штаб корпусу Січових Стрільців армії Української Народної Республіки під командуванням Євгена Коновальця, що 1919 року був захоплений і знищений «червоними козаками» під командуванням Віталія Примакова.
Во время Первой мировой войны дворец не пострадал. Россияне и продолжали использоваь помещения комплекса под военные потребности, изменился разве что порядок этого использования. В бывшем дворце Заславских разместили гавптвахту, карцеры и цейхгауз (военное складское помещение), в восточном одноэтажном корпусе были помещения офицеров. В подвалах расположилась учебная комната артиллерийской школы. Первый этаж бывшего дворца Сангушко был приспособлен под мастерские, а на втором также размещалось офицерское жилье. На детинце же выкопали колодец.
Во времена Украинской национально-освободительной революции 1917-1921 годов в здании дворца дислоцировался штаб корпуса Сечевых Стрелецов армии Украинской Народной Республики под командованием Евгения Коновальца, в 1919 году захваченный и уничтоженный «красными казаками» под командованием Виталия Примакова.
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни архітектурного комплексу палацу князів Санґушків (1754-1770 роки).
Вид на Дитинець від замкового мосту (зі сходу) та зсередини.
Изяслав. Руины архитектурного комплекса дворца князей Сангушко (1754-1770 годы). Вид на Детинец от замкового моста (с востока) и изнутри. Iziaslav. Ruins of the Sanguszko palace, 1754-1770. |
З 1920-х років у колишньому замку оселилися нові господарі - червоноармійці.
Відтоді про історичне та архітектурне значення цієї визначної пам'ятки взагалі не згадували.
1944 року внаслідок артобстрілу Червоною Армією та спричиненої цим пожежі палац було суттєво ушкоджено.
Після Другої світової війни будівля палацу Санґушків не використовували.
Крокви і дерев'яні перекриття було знищено за допомогою важкої радянської військової техніки та використано для опалення.
Палац Заславських і Новозаславський замок після незначного ремонту та направлення дахів
було використано як гуртожиток і військові склади 88 полку радянської армії.
На початку 1980-х радянські військовики остаточно припинили використання комплексу.
Замок було приречено на повільну руйнацію та забуття.
Після проголошення Україною незалежності у 1991 році ставлення до пам'ятки не змінилося:
без належної підтримки архітектурний комплекс палацу князів Санґушків руйнується та може бути безповоротно втраченим.
До наших днів збереглися лише каркаси палацу та інших будівель.
С 1920-х годов в бывшем замке поселились новые хозяева - красноармейцы. С тех пор об историческом и архитектурном значении этой достопримечательности вообще не вспоминали. В 1944 году в результате артобстрела Красной Армией и вызванного этим пожара дворец был существенно поврежден. После Второй мировой войны здание дворца Сангушко не использовали. Стропила и деревянные перекрытия были уничтожены с помощью тяжелой советской военной техники и использованы для отопления. Дворец Заславских и Новозаславский замок после незначительного ремонта и восстановления крыш были использованы в качестве общежития и военные склады 88 полка советской армии. В начале 1980-х советские военные окончательно прекратили использование комплекса. Замок был обречен на медленное разрушение и забвение. После провозглашения Украиной независимости в 1991 году отношение к достопримечательности не изменилось: без надлежащей поддержки архитектурный комплекс дворца князей Сангушко разрушается и может быть безвозвратно потерян. До наших дней сохранились лишь каркасы дворца и других зданий.
С 1920-х годов в бывшем замке поселились новые хозяева - красноармейцы. С тех пор об историческом и архитектурном значении этой достопримечательности вообще не вспоминали. В 1944 году в результате артобстрела Красной Армией и вызванного этим пожара дворец был существенно поврежден. После Второй мировой войны здание дворца Сангушко не использовали. Стропила и деревянные перекрытия были уничтожены с помощью тяжелой советской военной техники и использованы для отопления. Дворец Заславских и Новозаславский замок после незначительного ремонта и восстановления крыш были использованы в качестве общежития и военные склады 88 полка советской армии. В начале 1980-х советские военные окончательно прекратили использование комплекса. Замок был обречен на медленное разрушение и забвение. После провозглашения Украиной независимости в 1991 году отношение к достопримечательности не изменилось: без надлежащей поддержки архитектурный комплекс дворца князей Сангушко разрушается и может быть безвозвратно потерян. До наших дней сохранились лишь каркасы дворца и других зданий.
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни архітектурного комплексу палацу князів Санґушків (1754-1770 роки).
Вид від Дитинця.
Изяслав. Руины архитектурного комплекса дворца князей Сангушко (1754-1770 годы). Вид от Детинца. Iziaslav. Ruins of the Sanguszko palace, 1754-1770. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав.
Галереї палацу Заславських. Изяслав. Галереи дворца Заславских. Iziaslav. Ruins of the Zaslavski palace. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав.
Руїни палацу Заславських. Изяслав. Руины дворца Заславских. Iziaslav. Ruins of the Zaslavski palace. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав.
Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів, вид з руїн палацу Заславських.
Изяслав. Костёл Святого Иосифа и монастырь отцов Лазаристов, вид с руин дворца Заславских. Iziaslav. Saint Joseph Church and Vincentians Monastery, 18th century. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни архітектурного комплексу палацу князів Санґушків (1754-1770 роки).
Вид на Дитинець (праворуч) та палац Заславських (ліворуч) від палацу Санґушків (з південного заходу).
Изяслав. Руины архитектурного комплекса дворца князей Сангушко (1754-1770 годы). Вид на Детинец (справа) и дворец Заславских (слева) от дворца Сангушко (с юго-запада). Iziaslav. Ruins of the Sanguszko palace, 1754-1770. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни палацу князів Санґушків, головний (північний) фасад.
Изяслав. Руины дворца князей Сангушко, главный (северный) фасад. Iziaslav. Ruins of the Sanguszko palace, 1754-1770. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни палацу князів Санґушків.
Перший ярус головного вестибюля із залишками парадних сходів
і ліве та праве (від головного входу) крила палацу.
Изяслав. Руины дворца князей Сангушко. Первый ярус главного вестибюля с остатками парадной лестницы и левое и правое (от главного входа) крылья дворца Iziaslav. Ruins of the Sanguszko palace, 1754-1770. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни архітектурного комплексу палацу князів Санґушків (1754-1770 роки).
Вид на палац Санґушків (парковий фасад) з півдня.
Изяслав. Руины архитектурного комплекса дворца князей Сангушко (1754-1770 годы). Вид на дворец Сангушко (парковый фасад) с юга. Iziaslav. Ruins of the Sanguszko palace, 1754-1770. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Костел святого Михайла та монастир ордену отців бернардинів (початок XVII століття).
Вид з греблі на річці Горинь.
У новітній історії - одна з найжахливіших в'язниць колишнього СРСР і сучасної України. Изяслав. Костёл святого Михаила и монастырь ордена отцов бернардинцев (начало XVII века). Вид с дамбы на реке Горынь. В новейшей истории - одна из самых жутких тюрем бывшего СССР и современной Украины. Iziaslav. Bernardine Monastery, early 17th century. |
Оборонний характер монастиря бернардинів, підкріплений 6-метровими мурами,
вперше почали використовувати для «перевиховання незгідних» ще за панування Російської імперії у другій половині XIX століття.
З 1920-х років опіку над колишнім монастирем перейняла радянська пенітенціарна система,
що створила на території монастиря колонію суворого режиму, яка функціонує дотепер.
Оборонный характер монастыря бернардинцев, подкрепленный 6-метровыми стенами, впервые начали использовать для «перевоспитания несогласных» еще при господстве Российской империи во второй половине XIX века. С 1920-х годов опёку над бывшим монастирём переняла советская пенитенциарная система, создавшая на территории монастыря колонию строгого режима, которая функционирует доныне.
Оборонный характер монастыря бернардинцев, подкрепленный 6-метровыми стенами, впервые начали использовать для «перевоспитания несогласных» еще при господстве Российской империи во второй половине XIX века. С 1920-х годов опёку над бывшим монастирём переняла советская пенитенциарная система, создавшая на территории монастыря колонию строгого режима, которая функционирует доныне.
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Церква Святої Трійці (XX століття).
Належить Православній церкві Московського патріархату. Изяслав. Церковь Святой Троицы (XX век). Принадлежит Православной церкви Московского патриархата. Iziaslav. Orthodox Holy Trinity Church, 20th century. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни Старозаславського замка (XV століття).
Вид на Дитинець з південного заходу та північно-східна брама Дитинця. Це - єдина частково збережена будівля замкового комплексу XV століття, розташована в старій частині міста на останці при впадінні річки Сошень до річки Горинь. Спорудження Старозаславського замку пов'язують з ім'ям князя Василя Федоровича Красного. Двоповерхова прямокутна (майже квадратна) споруда. Автентичними є тільки перший поверх і пивниці, муровані з каменю, майже тотожні за плануванням. Другий поверх із цегли було вимурувано у XVIII столітті. Изяслав. Руины Старозаславского замка (XV век). Вид на Детинец с юго-запада и северо-восточные ворота Детинца. Это - единственное частично сохранившееся сооружение замкового комплекса XV века, расположенное в старой части города на останце при впадении речки Сошень в речку Горынь. Постройку Старозаславского замка связывают с именем князя Василия Федоровича Красного. Двухэтажное прямоугольное (почти квадратное) строение. Аутентичным является только первый этаж и подвалы, возведенные из камня, почти идентичные по планировке. Второй этаж из кирпича был построен в XVIII веке. Iziaslav. Ruins of the Starozaslavsky Castle, 15th century. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни Старозаславського замка (XV століття).
Проїзд посередині першого поверху Дитинця й одна з бічних кімнат першого поверху Дитинця. Перший поверх ділиться на дві рівнозначні частини широким проїздом, що орієнтований за віссю північний схід - південний захід, по обидві сторони від якого розташовано по три кімнати. Перекриття склепінчасте, хрестове, на другому поверсі зроблено по балках. Изяслав. Руины Старозаславского замка (XV век). Проезд посредине первого этажа Детинца и одна из боковых комнат первого этажа Детинца. Первый этаж делится на две равнозначные части широким проездом, ориентированным по оси северо-восток - юго-запад, по обе стороны от которого расположено по три комнаты. Перекрытие сводчатое, крестовое, на втором этаже сделано по балкам. Iziaslav. Ruins of the Starozaslavsky Castle, 15th century. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни Старозаславського замка (XV століття).
Бічні кімнати першого поверху Дитинця. Вікна першого поверху неодноразово перемуровували. Унікальність споруди полягає в так званій ізоляції рівнів: потрапивши на перший поверх, з нього неможливо піднятися на другий. Изяслав. Руины Старозаславского замка (XV век). Боковые комнаты первого этажа Детинца. Окна первого этажа неоднократно перекладывали. Уникальность сооружения заключается в так называемой изоляции уровней: попав на первый этаж, с него невозможно подняться на второй. Iziaslav. Ruins of the Starozaslavsky Castle, 15th century. |
Пивниці споруди освітлені через продухи.
Пивниці й обидва поверхи з'єднуються між собою внутрішньостінними каналами, функціональне призначення яких досі не вивчено.
Припускають, що вони могли використовуватися або для підйомників, або як витяжки для порохового диму.
Існує думка, що первісно другий поверх було зроблено з дубових колод, які могли витримати навіть артобстріл.
Старозаславський замок було занесено до Державного реєстру національного культурного надбання.
Нині містяни спокійно садять тут собі картоплю, топінамбур і кукурудзу. А з живих істот ми тут зустріли лише виноградних равликів...
Подвалы здания освещены через продушины. Подвалы и оба этажа соединяются между собой внутристенными каналами, функциональное назначение которых до сих пор не изучено. Предполагают, что они могли использоваться или для подъемников, или как вытяжки для порохового дыма. Существует мнение, что изначально второй этаж был сделан из дубовых колод, которые могли выдержать даже артобстрел.
Старозаславский замок был внесен в Государственный реестр национального культурного достояния.
Ныне горожане спокойно сажают здесь себе картофель, топинамбур и кукурузу. А из живых существ мы здесь встретили лишь виноградных улиток...
Старозаславський замок було занесено до Державного реєстру національного культурного надбання.
Нині містяни спокійно садять тут собі картоплю, топінамбур і кукурудзу. А з живих істот ми тут зустріли лише виноградних равликів...
Подвалы здания освещены через продушины. Подвалы и оба этажа соединяются между собой внутристенными каналами, функциональное назначение которых до сих пор не изучено. Предполагают, что они могли использоваться или для подъемников, или как вытяжки для порохового дыма. Существует мнение, что изначально второй этаж был сделан из дубовых колод, которые могли выдержать даже артобстрел.
Старозаславский замок был внесен в Государственный реестр национального культурного достояния.
Ныне горожане спокойно сажают здесь себе картофель, топинамбур и кукурузу. А из живых существ мы здесь встретили лишь виноградных улиток...
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Виноградний равлик, або Слимак садовий (Helix pomatia) -
один з найпоширеніших та найбільших молюсків України.
Царство: Тварини - Animalia (Metazoa). Тип: Молюски - Mollusca. Клас: Черевоногі - Gastropoda. Ряд: Легеневі равлики - Pulmonata. Родина: Равлики справжні - Helicidae. Рід: Равлики великі - Helix. Вид: Виноградний равлик - Helix pomatia. Виноградная улитка (Helix pomatia) - один из самых распространенных и больших моллюсков Украины. Царство: Животные - Animalia (Metazoa). Тип: Моллюски - Mollusca. Класс: Брюхоногие - Gastropoda. Отряд: Лёгочные улитки - Pulmonata. Семейство: Улитки настоящие - Helicidae. Род: Улитки большие - Helix. Вид: Виноградная улитка - Helix pomatia. Burgundy snail, also known as Roman snail, and edible snail (Helix pomatia). |
Назва походить від того, що вперше на виноградних слимаків звернули увагу в трав’яних заростях під кущами винограду в Бургундії.
У природі поширені в Європі (окрім півночі).
Мешкають в чагарниках, на світлих лісових узліссях, в садах і парках.
Травоїдні, харчуються як свіжими рослинами, так і мертвими залишками рослин.
Для нарощування черепашки потребують солей кальцію.
Ці равлики перебувають в активному стані з весни до перших холодів,
коли зариваються в землю на глибину до 30 см і впадають в сплячку (зазвичай зимують в одних і тих же укриттях).
Під час зимівлі отвір черепашки закривається вапняною пробкою (епіфрагмою), товщина якої залежить від суворості холодів.
У природі живуть в середньому 7-8 років, можуть дожити до 20 років, якщо не будуть з’їденими хижаками.
Тіло зовні поділяється на раковину та тулуб.
У останньому виділяють ногу та голову.
Внутрішні органи оточені мантією, частина якої висунута з-під раковини назовні.
Діаметр черепашки дорослої особини в середньому становить 3-4,5 см; обсяг її достатній для того, щоб цілком вмістити тулуб.
Черепашка спірально вигнута; закручена праворуч (за годинниковою стрілкою); має 4,5 оберти, що лежать в різних площинах («турбоспіраль»).
Звичайна довжина ноги дорослої особини становить 3,5-5 см, проте тварина може сильно витягнутися, аж до 8-9 см.
Над ротовим отвором равлика є дві пари щупалець.
Довжина передніх (губних) щупалець коливається від 2,5 до 4,5 мм.
Вони мають нюхову функцію.
Довжина задніх (очних) щупалець - від 1 до 2 см.
На кінцях цих щупалець розташовані очі, всі рецептори яких містять однаковий фотопігмент, що є причиною цілковитого дальтонізму тварини.
Однак її очі здатні розрізняти не тільки ступінь інтенсивності освітлення, а й предмети на відстані до 1 см.
У м'ясі виноградних равликів міститься 10% білка, 30% жиру, 5% вуглеводів, а також вітаміни B6, B12, залізо, кальцій, магній. З давніх часів людина використовувала виноградних равликів як їжу, причому делікатесом вони не були, і люди будь-якого соціального стану вживали їх як доступну та здорову їжу. Наприклад, у Франції виноградних равликів традиційно готують в раковині у рослинному маслі, приправленому петрушкою («Escargot de Bourgogne», «Еськарго»). Вважається, що їх смак перевершує смак інших їстівних равликів. Нині у Франції, Німеччині, Австрії, Швейцарії та низці інших країн виноградні равлики є рідкісними і захищені законом, тому для потреб кулінарії та фармацевтики їх туди імпортують. У низці країн виноградних равликів розводять для продажу в ресторани, для фармацевтичної промисловості, для реалізації в магазинах. Виноградний равлик є ворогом сільського господарства, оскільки харчується молодими пагонами сільськогосподарських культур, зокрема винограду. У низці країн є предметом винищування. У деякі країни, зокрема країни Північної та Південної Америки, ввезення виноградних равликів заборонено.
Название происходит от того, что впервые на виноградных улиток обратили внимание в травяных заростях под кустами винограда в Бургундии. В природе распространены в Европе (кроме севера). Живут в кустарниках, на светлых лесных опушках, в садах и парках. Травоядные, питаются как свежими растениями, так и мёртвыми остатками растений. Для наращивания раковины нуждаются в солях кальция. Эти улитки находятся в активном состоянии с весны до первых холодов, когда зарываются в землю на глубину до 30 см и впадают в спячку (обычно зимуют в одних и тех же укрытиях). Во время зимовки отверстие черепашки закрывается известковой пробкой (эпифрагмой), толщина которой зависит от силы холодов. В природе живут в среднем 7-8 лет, могут дожить до 20 лет, если не будут съедены хищниками. Тело внешне разделяется на раковину и туловище. В последнем выделяют ногу и голову. Внутренние органы окружены мантией, часть которой выдвинута из-под раковины наружу. Диаметр раковины взрослой особи в среднем составляет 3-4,5 см; объем её достаточен для того, чтобы полностью вместить туловище. Раковина спирально выгнута; закручена направо (по часовой стрелке); имеет 4,5 оборота, которые лежат в разных плоскостях («турбоспираль»). Обычная длина ноги взрослой особи составляет 3,5-5 см, однако животное может сильно вытянуться, вплоть до 8-9 см. Над ротовым отверстием улитки есть две пары щупалец. Длина передних (губных) щупалец колеблется от 2,5 до 4,5 мм. Они имеют обонятельную функцию. Длина задних (глазных) щупалец - от 1 до 2 см. На концах этих щупалец расположены глаза, все рецепторы которых содержат одинаковый фотопигмент, что является причиной полного дальтонизма животного. Однако его глаза способны различать не только степень интенсивности освещения, но и предметы на расстоянии до 1 см.
В мясе виноградных улиток содержится 10% белка, 30% жира, 5% углеводов, а также витамины B6, B12, железо, кальций, магний. С давних времён человек использовал виноградных улиток в качестве пищи, причём деликатесом они не являлись, и люди любого социального положения употребляли их в качестве доступной и здоровой пищи. Например, во Франции виноградных улиток традиционно готовят в раковине в растительном масле, приправленном петрушкой («Escargot de Bourgogne», «Эскарго»). Считается, что их вкус превосходит вкус других съедобных улиток. Ныне во Франции, Германии, Австрии, Швейцарии и ряде других стран виноградные улитки являются редкими и защищены законом, поэтому для нужд кулинарии и фармацевтики их туда импортируют. В ряде стран виноградных улиток разводят для продажи в рестораны, для фармацевтической промышленности, для реализации в магазинах. Виноградная улитка является врагом сельского хозяйства, поскольку питается молодыми побегами сельскохозяйственных культур, в частности винограда. В ряде стран является предметом истребления. В некоторые страны, в частности страны Северной и Южной Америки, ввоз виноградных улиток запрещён.
У м'ясі виноградних равликів міститься 10% білка, 30% жиру, 5% вуглеводів, а також вітаміни B6, B12, залізо, кальцій, магній. З давніх часів людина використовувала виноградних равликів як їжу, причому делікатесом вони не були, і люди будь-якого соціального стану вживали їх як доступну та здорову їжу. Наприклад, у Франції виноградних равликів традиційно готують в раковині у рослинному маслі, приправленому петрушкою («Escargot de Bourgogne», «Еськарго»). Вважається, що їх смак перевершує смак інших їстівних равликів. Нині у Франції, Німеччині, Австрії, Швейцарії та низці інших країн виноградні равлики є рідкісними і захищені законом, тому для потреб кулінарії та фармацевтики їх туди імпортують. У низці країн виноградних равликів розводять для продажу в ресторани, для фармацевтичної промисловості, для реалізації в магазинах. Виноградний равлик є ворогом сільського господарства, оскільки харчується молодими пагонами сільськогосподарських культур, зокрема винограду. У низці країн є предметом винищування. У деякі країни, зокрема країни Північної та Південної Америки, ввезення виноградних равликів заборонено.
Название происходит от того, что впервые на виноградных улиток обратили внимание в травяных заростях под кустами винограда в Бургундии. В природе распространены в Европе (кроме севера). Живут в кустарниках, на светлых лесных опушках, в садах и парках. Травоядные, питаются как свежими растениями, так и мёртвыми остатками растений. Для наращивания раковины нуждаются в солях кальция. Эти улитки находятся в активном состоянии с весны до первых холодов, когда зарываются в землю на глубину до 30 см и впадают в спячку (обычно зимуют в одних и тех же укрытиях). Во время зимовки отверстие черепашки закрывается известковой пробкой (эпифрагмой), толщина которой зависит от силы холодов. В природе живут в среднем 7-8 лет, могут дожить до 20 лет, если не будут съедены хищниками. Тело внешне разделяется на раковину и туловище. В последнем выделяют ногу и голову. Внутренние органы окружены мантией, часть которой выдвинута из-под раковины наружу. Диаметр раковины взрослой особи в среднем составляет 3-4,5 см; объем её достаточен для того, чтобы полностью вместить туловище. Раковина спирально выгнута; закручена направо (по часовой стрелке); имеет 4,5 оборота, которые лежат в разных плоскостях («турбоспираль»). Обычная длина ноги взрослой особи составляет 3,5-5 см, однако животное может сильно вытянуться, вплоть до 8-9 см. Над ротовым отверстием улитки есть две пары щупалец. Длина передних (губных) щупалец колеблется от 2,5 до 4,5 мм. Они имеют обонятельную функцию. Длина задних (глазных) щупалец - от 1 до 2 см. На концах этих щупалец расположены глаза, все рецепторы которых содержат одинаковый фотопигмент, что является причиной полного дальтонизма животного. Однако его глаза способны различать не только степень интенсивности освещения, но и предметы на расстоянии до 1 см.
В мясе виноградных улиток содержится 10% белка, 30% жира, 5% углеводов, а также витамины B6, B12, железо, кальций, магний. С давних времён человек использовал виноградных улиток в качестве пищи, причём деликатесом они не являлись, и люди любого социального положения употребляли их в качестве доступной и здоровой пищи. Например, во Франции виноградных улиток традиционно готовят в раковине в растительном масле, приправленном петрушкой («Escargot de Bourgogne», «Эскарго»). Считается, что их вкус превосходит вкус других съедобных улиток. Ныне во Франции, Германии, Австрии, Швейцарии и ряде других стран виноградные улитки являются редкими и защищены законом, поэтому для нужд кулинарии и фармацевтики их туда импортируют. В ряде стран виноградных улиток разводят для продажи в рестораны, для фармацевтической промышленности, для реализации в магазинах. Виноградная улитка является врагом сельского хозяйства, поскольку питается молодыми побегами сельскохозяйственных культур, в частности винограда. В ряде стран является предметом истребления. В некоторые страны, в частности страны Северной и Южной Америки, ввоз виноградных улиток запрещён.
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни костелу Святого Івана Хрестителя (початок зведення 1599 рік).
Вид ззовні.
Найдавніша християнська культова споруда Старого Заслава. Архітектор Якуб Мадлайн (Джакомо Мадлаїна). Заснована князем Янушем Заславським і його дружиною княжною Олександрою Романівною Санґушківною разом з будинками школи, шпиталю та плебанії для священиків. Изяслав. Руины костёла Святого Ивана Хрестителя (начало возведения 1599 год). Вид снаружи. Самое давнее христианское культовое сооружение Старого Заслава. Архитектор Якуб Мадлайн (Джакомо Мадлаина). Основано князем Янушем Заславским и его женой княжной Александрой Романовной Сангушковной вместе с зданиями школы, госпиталя и плебании для священников. Iziaslav. Ruins of the St. John Cathedral, 16th century. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни костелу Святого Івана Хрестителя (початок зведення 1599 рік).
Вид ззовні.
Протягом своєї історії храм горів і зазнавав руйнацій, стояв пусткою та згодом відновлювався. 1929 року його було закрито й згодом перетворено на «Музей релігії та атеїзму». У часи Другої світової війни (1941-1943 роки) при храмі діяла парафія Української Автокефальної Православної Церкви. У 1944-1950 роках тут було поновлено діяльність музею. 1950 року музей було ліквідовано, а приміщення храму передано Ізяславській машинно-тракторній станції. Изяслав. Руины костёла Святого Ивана Хрестителя (начало возведения 1599 год). Вид снаружи. На протяжении своей истории храм горел и испытывал разрушения, стоял пустым и затем восстанавливался. В 1929 году он был закрыт и впоследствии преобразован на «Музей религии и атеизма». Во времена Второй мировой войны (1941-1943 годы) при храме действовала парафия Украинской Автокефальной Православной Церкви. В 1944-1950 годах здесь была возобновлена деятельность музея. В 1950 году музей был ликвидирован, а помещение храма передано Изяславский машинно-тракторной станции. Iziaslav. Ruins of the St. John Cathedral, 16th century. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни костелу Святого Івана Хрестителя (початок зведення 1599 рік) зсередини.
Центральна нава.
Вежу храму було перетворено на водонапірну башту, внаслідок чого було підмито фундамент і костьол почав розколюватися. У 1960-х роках завалився церковний дах. У 1986 році внаслідок підпалу було знищено шатро на вежі храму. Нині храм перебуває в жалюгідному стані. Изяслав. Руины костёла Святого Ивана Хрестителя (начало возведения 1599 год) изнутри. Центральный неф. Башня храма была превращена в водонапорную башню, в результате чего был подмыт фундамент и костел начал раскалываться. В 1960-х годах завалилась церковная крыша. В 1986 году в результате поджога был уничтожен шатер на башне храма. Ныне храм находится в плачевном состоянии. Iziaslav. Ruins of the St. John Cathedral, 16th century. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Фото вересня 2013 року. |
Ізяслав. Руїни костелу Святого Івана Хрестителя (початок зведення 1599 рік) зсередини.
Изяслав. Руины костёла Святого Ивана Хрестителя (начало возведения 1599 год) изнутри. Iziaslav. Ruins of the St. John Cathedral, 16th century. |
Далі ми майже без зупинок проїхали Збараж, Тернопіль, Бережани, Рогатин, Ізки, Пилипець, Подобовець, Воловець та інші міста і селища, що були на нашому шляху. Фоторозповіді про них подано на інших сторінках.
Метою тієї нашої поїздки був відпочинок у Жденієво - селищі міського типу Воловецького району Закарпатської області.
Потом мы почти без остановок проехали Збараж, Тернополь, Бережаны, Рогатин, Изки, Пилипец, Подобовец, Воловец и другие города и посёлки, которые лежали на нашем пути. Фоторассказы о них даны на других страницах.
Целью той нашей поездки был отдых в Ждениево - поселке городского типа Воловецкого района Закарпатской области.
Першоджерела:
# «500 чарівних куточків України, які варто відвідати»; Т.Лагунова, Ю.Кашуба; Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», Харків-2007.
# Путівник «Вся Україна»; Андрій Івченко; ДНВП «Картографія»; Київ-2006.
# Вікіпедія.
# Путівник «Вся Україна»; Андрій Івченко; ДНВП «Картографія»; Київ-2006.
# Вікіпедія.
Інші сторінки маршруту "На південний захід від Києва, вересень 2013 року":
До переліку фотосерій